Война - вторжение России в Украину!!!

[Admin]

Очень не хотел создавать такой темы на техническом форуме, но знаю что людей Росии блокируют от правдивой информации о войне на нашей родной земле Украине.
В данной тебе будем писать только Правдивую и Проверенную информацию.
Я хочу чтобы пользователи форума из других стран, не только из Украины (мы все видим из своих окон) знали и видели как подло на нас нападает и убивает наших людей "Дружеская страна Россия"
Недовольные троли сразу получают вечный БАН
Наша задача открыть глаза людям, которые все еще верят что "Их там нет", "Это не мы", "Это спасательная операция" и т.д.

ЗЫ: Ничего против обычных Русский, Белорусских и других национальностей не имею, есть вопросы только к их властям и к участникам этой Рашистсой войны

На форуме все еще действуют правила, так что следим за выражениями

Слава Україні!!!

Правдивые каналы в мессенджерах:
Viber:

Молния
⁨ЦЕНТР ПРОТИДІЇ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ⁩
Країна Інфо

Telegram:

Оперативні Новини України
https://t.me/STOP_RUSSIAN_WAR_BOT
Тelegram-бот для повідомлень про російські мітки

[YuraUA]

УКРАЇНСЬКІ ЗАХИСНИКИ В 11 РАЗ ЗНИЩИЛИ ВОРОГА У ЧОРНОБАЇВЦІ:

https://www.5.ua/regiony/ukrainski-z...si-272624.html

[mukha22]

Дороговказ Івана Мазепи



Чому політична спадщина гетьмана є основою нашої перемоги

20 березня 1639 року — саме цю дату українські історики вважають днем народження Івана Мазепи. З цією постаттю пов’язані надзвичайно важливі, ключові моменти нашого минулого. Майже половину свого 22-річного гетьманування Мазепа провів у різних військових кампаніях, походах та війнах. Але всі вони, на жаль, провадились зовсім не в інтересах Гетьманщини — до участі в них козаків змушували умови договорів, укладених з Московією. Сам же Мазепа служити імперії ніколи не хотів, та й просто не міг хотіти — в силу свого походження, освіти та цінностей, прищеплених йому батьками. Він прагнув добробуту для Гетьманщини і добре розумів, що добитися цього буде неможливо, допоки не настане мир.

Саме тому протягом коротких періодів спокою очільник Гетьманщини поспішав зробити якнайбільше для забезпечення прав на землеволодіння свого найближчого оточення, щоб воно могло надійно забезпечувати себе в часи війни і розраховувати на добробут в мирний час. Але статки, котрі накопичувала старшина, гетьман радив не тримати у скринях, а розумно вкладати у розбудову країни. Своїм власним прикладом Мазепа заохочував витрачати кошти на будівництво храмів та монастирів, замовлення чудових витворів ювелірного мистецтва, у створення рукописних та друкованих книг, які потім також дарували церкві.

Розумів Мазепа й значення своїх інвестицій у освіту молоді, котра після навчання та освітньої подорожі по Європі, мала обовʼязково повернутися в Гетьманщину і знайти тут своє призначення. Приймаючи підношення у вигляді графічних панегіриків та олійних портретів, гетьман і старшина опосередковано сприяли розвитку українського граверства та майбутньої національної малярської школи (яким, на жаль, не судилося досягти повного розвою). Із завершенням епохи Мазепи усі ті таланти або безславно закінчили своє творче життя при іконописних майстернях у другорядних монастирях, або перебралися до Петербургу, де дуже швидко перетворилися на придворних художників російського імператорського двору.

Ми не можемо напевно знати, якою б стежкою пішла історія Гетьманщини, якби Мазепа не був усунутий від влади і після Полтавської катастрофи не опинився поза межами козацької автономії. Нині, крізь призму теперішніх подій, мені здається, що тодішня фактична поразка гетьмана, за яким пішла лише найбільш свідома частина тогочасного суспільства, була потрібна українцям. Вони мали зрозуміти, що страх та небажання відмовитися від ситого та спокійного життя, сліпа віра в обіцянки московського царя зберегти їм життя та маєтки в обмін на готовність відмовитися від свого обраного лідера — все це не дасть їм ані спокою, ані свободи, ані добробуту, ані слави. Багато з тих, хто не втямили цього, закінчили своє життя безславно, у злиднях та на засланні. Ті ж, хто примножив свої статки завдяки холуйській службі самодержцю, заклали надзвичайно хистке політичне підґрунтя, за спроби спертись на котре доводилось розплачуватись кільком наступним поколінням.

Ось чому мені імпонує відомий вислів про те, що Мазепа, хоч і програв свою битву, все ж таки виграв війну. Він вийшов переможцем у протистоянні різних сил, що точилося навколо майбутнього українців, які більше трьох століть поспіль боролися за свою незалежність та культурну окремішність. Тож не дивно, що саме постать Мазепи стала символом тієї багатовікової борні.

Нині, в контексті сучасних подій, окреслити “мазепинський” курс можна ще чіткіше. На загал, він полягає в тому, що господарем можна бути лише у власному домі, і що ніхто і ніколи не вирішить за нас наші проблеми. Якщо ми хочемо широких прав, їх треба відстоювати і захищати. Хочемо жити мирно — мусимо завжди бути готові до війни. Хочемо нормальних стосунків із сусідами, тож повинні вимагати рівноправних відносин і спиратись на обопільний національний інтерес, а не на міфічне “братство народів”. Ну а якщо хочемо добробуту, то маємо дбати про себе самі, не залишаючи нікого за межею бідності, злиднів, горя та хвороб. Бо як впаде один, поляжуть усі. Теперішня війна вкотре унаочнила правдивість цих настанов. Проте не менш важливо не забути все це й після перемоги. Бо це не лише спосіб виживання в часи війни, але й дороговказ, як облаштовувати наше життя після неї.

До речі, саме вчора, у день народження Івана Мазепи, на дзвіниці Софії Київської знову зазвучав голос знаменитого дзвону, який був відлитий 1705 року коштом гетьмана і носить його ім’я. Це дуже символічно: допоки ми чуємо голоси наших історичних дзвонів, що закликають на Службу Божу, ми будемо перемагати — і на війні, і в часи миру.


Людвисар Опанас Петрович. Дзвін «Мазепа», 1705 рік. Дзвіниця Софії Київської


Ольга Ковалевська

https://tyzhden.ua/History/254586

[allexxx65]

Сообщение от BodiaK

І чого ви так хворобливо реагуєте на такі речі?

Да тому, що ми вільні люди і сами вирішуємо якою мовою розмовляти, а нам вказують що треба робити, хоча самі нам кажуть:

Сообщение от YuraUA

Не треба вказувати, що робити.

Тобто якась не рівність виходить? Одні вказують другим...
Да якби ви засунули те мовне питання кудись в зад та більше його не підіймали, то й не було б розброду поміж українцями. Вас же Біблія вчить не судити, щоб самим не бути судимими, та робити висновок про людину ПО ЇЇ СПРАВАМ!

Сообщение от BodiaK

Вам не соромно, що за стільки років ви не змогли розпізнати у "братах", які сповідують "єдіноруцькіє ценності", ворога?

Ні, не соромно, бо я не ставив таку ціль - шукати ворогів, я жив та намагався насолоджуватися життям. А до людей, повторюсь, ставився згідно їх справ. Ну а якщо ви весь час шукаєте ворогів, тоді мені зрозуміло чому ми, українці, об'єднуємось у важкі часи - бо є зовнішній ворог. А коли його (ворога) не стає, то ви його знайдете поміж нас...

[QUOTE=BodiaK;465040]Хто кому, коли і де в історії сучасної України забороняв спілкуватись польською, угорською, словацькою, англійською... Коли і кого покарали за вживання російської мови? Так ні - потрібно виділити лише "великий и могучий". Давайте закінчувати нести цю ахінею, придумувати те, чого не існує!!!QUOTE]
А ось хто забороняє і виділяє:

Сообщение от mustaff

Всім переселенцям -біженцям - розмовляйте ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ - бо будете визнані колоборантами.

Я чому приділяю стільки уваги цьому питанню. Львів'яни, ви хоч зараз, під час війни, не починайте розділяти українців, бо це не на користь країни! Зараз всі українці захищають свою Батьківщину, хто зброєю, хто словом та ділом. А хто знов почне підіймати мовне питання, той буде моїм ворогом. Ще раз кажу - оцінюйте людей по їх справам!

[mukha22]

Херсонське диво



В чому причина героїзму мешканців цього південного міста

Нещодавно ми всі стали свідками неймовірного героїзму ***сонців, які вийшли на багатотисячний мітинг проти озброєних окупантів. Тож коли 6 березня 2022 року Херсону присвоїли звання міста-героя, на всю країну не знайшлося, напевно, жодного незгодного з таким рішенням. Але будемо чесні: для багатьох з нас ці події стали неабиякою несподіванкою, адже Південь давно і небезпідставно мав репутацію вельми проросійського краю.

Я, до речі, сама з Херсону. 1992 року, коли мій батько віддавав мене у дитячий садок, його питали: «В какую группу? В украинскую или в нормальную?». Тато обрав українську. 1995 року мене віддавали до школи – до гімназії, яка нещодавно постраждала від обстрілів. Сусіди питали: «Зачем так далеко? Вот же рядом школа — русская, хорошая». Але пройшло 30 років і ось вже місто рясніє жовто-блакитними стягами і гучно заявляє на весь світ: “Херсон — це Україна!”

Зізнаюсь, була подивована і я. Херсон дійсно виглядав сонним містом, зеленим і сонячним влітку та в перший місяць осені, з вітрами та дощами на Новий рік. Вічно в тіні Миколаєва та Одеси, з поширеними проросійськими та прорадянськими настроями. Здавалося, формування осередку української влади після анексії Криму дасть місту поштовх. Але – ні. На залізничний вокзал стало приходити менше потягів і якщо хтось від цього виграв, то це перевізники до курортних містечок на узбережжі Чорного та Азовського морів.

Лєнін на центральній площі впав у Херсоні 22 лютого 2014 року. Однак, декомунізація топонімів пройшла за принципом «все як до більшовиків». Одна з центральних вулиць — імені Карла Маркса - стала Потьомкінською, вулиця Декабристів — Рішельєвською. Формально йшлося про повернення історичних назв, а фактично – це було знущання над українською історією і пам’яттю, заміна комуністичних маркерів на імперські. А вулицю Суворова – приємний бульвар із кафе та магазинами – взагалі чіпати не стали. Нейтральна ж бо назва.

Втім, шукаючи пояснення нещодавньому “***сонському диву” на нашій площі Свободи, де замість знищеного Лєніна на прикрашеному вишиванкою постаменті стоїть флагшток з прапором України, я пригадую чимало дивовижних дрібниць. Дрібниць, які змушували мене радіти за своє місто, пишатись ним.

Таких деталей чимало. Учасник Євромайдану Володимир Миколаєнко, обраний мером Херсону у 2015 році. Проукраїнські журналісти. Проукраїнська культурна спільнота. Маса відвідувачів на історичному фестивалі. Імена педагога Олександра Русова та генерала Олексія Алмазова серед місцевих топонімів. А ще – уроки мужності в школах. 148 загиблих героїв АТО (станом на квітень 2020). Волонтерський намет на тій таки площі Свободи. Проукраїнські депутати міської ради. Навіть стильні кав’ярні зі смачним еспрессо і ті, здається, були простором нової України. І, до речі, моя рідна українська гімназія стала ошатнішою. Не настільки, як російськомовна школа біля мого дому, але все ж.

Нині я мешкаю у Києві, який в ці дні також демонструє героїзм, масштабів котрого ми ще здатні осягнути. Переглядаючи відео із центральних вулиць Херсона, намагаючись роздивитись знайомі обличчя, я чую «Это Херсон, детка! Путин – ***ло!» від оператора і «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам! Херсон це Україна» від натовпу. І в цих вигуках мені чується відлуння минулого — і місцевого, і національного. Козаччина та Олешківська січ. Опір УПА і дисидентів. Так, зросійщення. Мельпомена Таврії. Згуртованість часів Революції Гідності і весни 2014 року. В цих сміливих вигуках я чує і здоровий страх — не той, що паралізує, а той, що спонукає до дій.

А ще на цих відеозаписах, зроблених на смартфони, проглядає візія майбутнього. Херсон – це більше не сіра зона, загублена у межичассі, а частина вільної незалежної процвітаючої України. Херсон – місто сміливців, а не апатичного “населения”. Це місто тих, хто розуміє, що Україна – це не про партійні прапори і взагалі не про “політику”, а про СВОЄ у найширшому значенні свого слова. Про ідентичність, про свій дім та майно, про свої щоденні звички, про можливості, якими ми звикли користуватись, про плани на майбутнє і все-все інше, що складає наше життя. І усвідомлена потреба захистити все це від руйнування справді здатна народжувати дива.

Тетяна Водотика

https://tyzhden.ua/Society/254505

[mukha22]

Анатомія рашизму



Як неподоланий тоталітарний спадок породив путінську Росію

Лариса Якубова, докторка історичних наук,

член-кореспондентка Національної академії наук України,

завідувачка відділу історії України 1920‒30-х рр. Інституту історії України.

Три тижні російсько-української війни явили світу справжнє обличчя Росії, путінізму і російського суспільства. Оспівувані найвишуканішими епітетами «русская цивилизация», «русская система» і «русская душа» на повірку виявилися антицівілізацією, антисистемою та диявольським мороком, що наповнює людиноподібні оболонки. Одне з останніх відео, де російський танк прицільним вогнем перетворює на біологічний пил беззбройного літнього маріупольця, явило світу чи не абсолютне зло в чистому вигляді. Без жодних домішок цивілізації, гуманізму, сентиментів.

Для світу, приспаного стереотипами і смислоформами російської класики це стало відкриттям, з яким свідомість перших осіб провідних країн Заходу змогла впоратися ближче до кінця другої седмиці так званої «спецоперації». Лише на третьому тижні пересічні громадяни світу, розглядаючи раніше не бачені злодіяння в онлайн-режимі, відкинули як непотріб російську soft power, на примноження котрої Москва витратила стільки зусиль. Слово «Росія» та «росіяни» почали писати на Заході — всупереч тамтешнім правилам граматики — з маленької літери, заявляючи в такий спосіб про їхню неприналежність до кола цивілізованих держав і націй.

Метастази тоталітаризму

Тимчасом у самій Росії народ, якому сторіччями приписували безмежну сентиментальність, людяність і правдолюбність, цинічно і геть байдуже споглядає за фактичним геноцидом українців у найбільш інфернальних формах. А також — за масовим знищенням «визволителів», плоть від плоті самих себе. Збайдужіння до нелюдських страждань і готовність бути частиною машини знищення цілої нації під вигаданими невігласами приводами засвідчило: населення РФ перебуває в зміненому стані свідомості. Світ нині має можливість наче під лупою роздивитися, чим є тоталітарне суспільство, і яку смертельну загрозу для навколишнього світу воно становить. Масштабна історична реконструкція під гаслом “можем повторить” занурила росіян у їхнє темне, однак зовсім недалеке минуле. Інсталяція елементів тоталітаризму як на інституційному, так і ментальному рівні відбувається у Росії втретє за останні сто років і свідчить про катастрофічну деформацію базових засад державо- та націєтворення.

“Культ особи – це зовсім не головне, що характеризує сталінський режим. Це не більше, ніж розхожий вислів, який вперше використав Хрущов. Найбільш страшне в сталінізмі – не глорифікація диктатора, а терор і фальсифікації, котрі є суттю його політики”, – зазначав незадовго до розвалу СРСР історик Роберт Конквест. З висоти сьогодення можна додати, що найстрашнішим в сталінізмі є його руйнівний вплив на базові ціннісні основи відтворення суспільства, масова дисплазія свідомості, що виявлялася в мімікрії пересічних обивателів, а також у перетворенні на хижаків цілих професійних верств, які працювали на більшовицький терор – фізично та ідеологічно, в чекістських катівнях, у радянській пресі та радянській школі. Якщо застосувати мову метафор, йдеться про хірургічне видалення Божого образу з homo soveticus і перетворення його на особливу соціальну особину, що відтворювалася і, на жаль, продовжує відтворюватися в контексті антигуманізму. Це, власне, і стало найбільш згубним наслідком неподоланого сталінізму.

На відміну від України, у Росії жодного руху в напрямі осмислення тоталітарних травм і масового залучення населення до тоталітарних практик (а відтак — відповідальності майже всіх і кожного за трагедії, до яких спричинив тоталітаризм) фактично не відбувалося. Попервах, щоправда, були кволі спроби осмислити і дати правову оцінку сталінізму. Інтелектуальне бродіння в товщі зовні монолітного радянського населення розпочалося в часи «хрущовської відлиги» та нетривалої апаратної десталінізації, запущеної ХХ з’їздом КПРС. Тоді, як зазначала Анна Ахматова, дві Росії – та, що саджала, і та, яку саджали – подивилися одна одній увічі. Метафора великої поетеси не відображала всієї глибини катастрофи репресованої країни, яка вийшовши з таборів не отримала можливостей повноцінної реабілітації, а також компенсації моральних та матеріальних збитків. Через небажання КПРС дискредитувати комуністичну ідею як таку, держава і населення вимушено існували в системі координат вибіркової історичної амнезії, причому постраждалі чи не довічно (за незначними винятками) залишались паріями.

Кілька поколінь жертв комунобільшовицького терору щодня стикалися зі своїми катами, а дисиденти, політична еміграція, антирадянський інтелектуальний андеграунд ментально відтворювалися у засадничо спотвореному алгоритмі, оскільки згадані вище “дві Росії”, подивившись одна одній увічі, робили вигляд, що нічого не сталося. Держава, яка зґвалтувала суспільство, не пішла далі часткового перегляду справ, “призначення” винних і замовчування справжніх масштабів катастрофи. Постраждалі не дочекалися вибачень. Кілька десятиріч такого собі статус-кво, коли радянська держава не зважала на державні злочини, а її жертви змушені були про них мовчати, подовжили існування системи, однак не спромоглися надати їй життєвої сили. Власне, саме масштабний державний терор сталінських часів перетворив СРСР на живого трупа. Гнійник прорвав в часи так званої «перестройки». Політика гласності, що ввижалася кремлівським керманичам інструментом керованого оновлення радянського ладу, його модернізації та лібералізації, перетворилася на некерований інструмент знищення – спочатку закостенілої неправди “Короткого курсу ВКП(б)”, згодом – ідеологічної надбудови СРСР, а невдовзі – і його самого.

Відкриття того простого факту, що майже вся історія СРСР є фальсифікатом, власне – історією КПРС, а не країни та народів, що її населяють — спрацювало як детонатор. За слушним зауваженням британського журналіста Чарльза Кловера, “у радянському суспільстві віднайшлася невгамовна жага альтернативної історії, почався пошук того самого національного коріння, яке Комуністична партія так старанно намагалася викорчувати”. У союзних СРСР стрімко наростав процес так званого національного відродження, який не оминув і України. Його масштаби насправді вражали і явили світу незнані раніше, або ж попросту ігноровані “братні республіки”, чиї образи, історія, сподівання та культурні коди були геть відмінними від тих, що були усталені в радянському дискурсі та масовій свідомості. Світ не вагався, визнаючи автентичність республік Балтії і не заперечував особливостей колишніх азійських сателітів СРСР.

А от з Білоруссю та Україною все виявилось набагато складніше. В загальних рисах, позицію Заходу узагальнювала концепція “Russia first”, яка не тільки надавала Росії пріоритет серед пострадянських держав, а й тривалий час не ідентифікувала Україну, як окремий суб’єкт. Тимчасом у самій Росії і суверенізація України, і її чимдалі більш самостійна політика, й віддалення національного наративу від канонів російськї історіографії, і вся решта змін сприймалися як дошкульний, однак, тимчасовий казус. Думка про штучність суверенітетів України та Білорусі, про їхню “подарованість” Росією була надзвичайно глибоко завкорінена не лише в свідомості московського політикуму, а й у найширших колах російських інтелектуалів. Вони не усвідомлювали, що штучним був не суверенітет цих народів, як їхні власні уявлення про природу цього суверенітету і про причини, що змусили більшовиків на нього погодилися у 1920 році. Шовіністичні уявлення, масово поширені серед населення метрополії, були наслідком наполегливої праці кількох поколінь істориків та філософів, які підігнали всю радянську соціогуманітаристику під прокрустове ложе "Короткого курса истории ВКП(б)". Ставши політичною спадкоємицею СРСР та Російської імперії, РФ успадкувала і «творчо переплавила» їхній історіографічний та історіософський спадок.

Вічна мобілізація

На тлі посилення національних сил на пострадянських теренах, Росія чимдалі, тим все більш очевидно виглядала винятком: російський націоналізм набирав передусім шовіністичного присмаку. Як і в часи краху Російської імперії ресентимент перетворився на провідний тренд в середовищі так званих еліт, які намагалися на руїнах марксистсько-лєнінської ідеології вибудувати дорожню карту майбутнього для Росії та росіян, застосовуючи смисли і понятійні моделі попередніх епох. Понад те, занурення у вигадане величне минуле, перекреслило перспективу майбутнього не лише для росіян, а й для всіх, хто так чи інакше мав нещастя потрапити до зони геополітичних інтересів Москви. Росія була присутня в усіх «гарячих точках» світу, а ще у невизнаних – читай окупованих Росією – теренах. (Тільки нещодавно ООН наважилася застосувати адекватне визначення стосовно Придністров’я). Власне, поточні проблеми у країнах, що перебували під ідеологічним диктатом та економічним протекторатом СРСР, а згодом – його наступниці РФ, були проекцією «холодної війни» – наслідком глибинного некрозу ментального тіла СРСР, який отруює не лише Україну, а й сучасний світ, позбавляючи його можливості рухатися в майбутнє. СРСР начебто «помер», але носії його ментального спадку живі і продовжують отруювати світ.

Ганебна наступальна операція впродовж п’ятиденної війни з Грузією у 2008 році стала каталізатором оновлення російської армії та посилення її пропагандистської обробки. Вагомих змін чимдалі більше набувала зовнішня політика. Мілітаризація перетворилася на провідний тренд політичного розвитку Росії, який світове співтовариство надто довго воліло «не помічати». Про нього екс-радник кремлівського господаря російський економіст Андрій Ілларіонов писав так: “Не знайдеться, певне, жодного року, в якому не було того, що ви називаєте гострими стравами, які скінчилися загибеллю людей, причому великої кількості людей”. Правління Путіна справді було позначене активною участю Росії, її спецконтингентів чи “добровольців” у низці локальних конфліктів, де тією чи іншою мірою йшлося про протистояння систем. Це не лише спричинило оформлення – і концептуальне, і смислове – російської дипломатії та державної зовнішньополітичної доктрини. Суттєво розрослася і зазнала мутацій вертикаль влади, відповідальна за державну безпеку (читай, безпеку режиму) та дотримання внутрішніх і зовнішньополітичних інтересів правлячих кіл. Спецслужби у добу Путіна перетворилися на каркас системи.

Побічним ефектом цього, як і в сталінські часи, стало затвердження подвійних стандартів та подвійної моралі: для внутрішнього вжитку і для “широких народних мас”. Постійна негативна мобілізація викликала значні зміни всередині російського суспільства: саме в такому контексті виросло ціле покоління “служилых по призыву” (неокозаки та чеченські бойовики, “добровольці” усіх політичних мастей, зрештою ПВК на кшталт «вагнерівців»), “заточених” під терор у промислових масштабах. А синхронно із відновленням потуги та розширенням сфери докладання зусиль силового блоку розпочалася спочатку повільна сталінізація, а невдовзі – і переможна хода сталінізму в ментальному просторі путінської Росії. Впродовж якихось 15-ти років РФ одним стрибком подолала відстань від болючих пошуків людини в оболонці «совка» (над цим колись ще працювали культура та наукова гуманітаристика) до масового ж збайдужіння до страждань предків, і фінально – визнання Йосипа Сталіна «ефективним менеджером».

Найбільш яскравим унаочненням небезпек, які приховувала в собі окреслена вище тенденція, стало втручання РФ в події української кризи зими 2013–2014 року, що скінчилися анексією Криму та розгортанням так званої гібридної війни на Донбасі. Відволікаючі маневри в Сирії посилили геополітичне становище Росії, а фінансування лівих та правих радикалів у Європі та втручання у виборчі кампанії забезпечили їй статус глобального системного дестабілізатора. Відтоді Кремль лише підвищував ставки. Підконтрольні медіа стали засобом масового зараження російським езотеричним фашизмом, який перетворював аудиторію на армію кровожерливих зомбі. І саме ця армія розглядалася Москвою як вирішальний аргумент у геополітичній боротьбі.

Під «парасолькою» обмежувальних заходів у часи пандемії CОVID-19 путінізм завершив інституційну інсталяцію тоталітаризму у Росії. Напад на Україну, риторика, що його супроводжує, а також відверто злочинні, антигуманні методи ведення «спецоперації» засвідчили перетворення РФ з країни-дестабілізатора на країну-терориста, що загрожує не лише Україні, а й самому існуванню світу. «Політична булімія» (вислів Нормана Дейвіса) пострадянської Росії зрештою таки призвела до «нестравлення». Ця країна випала з реальності у віртуальний світ самостворених стигм, стереотипів, страхів та ідеологем. Геополітичний гнійник прорвало.

Нездорові фіксації

У травні 2021 року п’ятірка найвидатніших історичних постатей у баченні росіян виглядала наступним чином: Сталін (39%), Лєнін (30%), Пушкін (23%), Пьотр I (19%) та Путін (15%) (“Левада-центр”). Варте уваги, що на тлі майже двократного зниження особистого рейтингу Путіна порівняно з 2017 роком, рівень симпатій до Сталіна лишався незмінним від 2012 року. Паралельно російські соціологи відзначали «зростаючу агресивність» населення РФ на тлі кризових та передапокаліптичних очікувань росіян, що визрівали в умовах коронавірусної кризи та політичного дрейфу системи. Катастрофічні зміни в товщі російського суспільства були очевидні для всіх, просто мало хто був спроможний висловлювати їх публічно. У тлумаченні придворних речіників на зразок Владіслава Суркова та Глєба Павловського пробуджена в народі жага української крові перетворювалася чи то на фізично обумовлене прагнення до експансії, чи то на хворобливий зв’язок близнюків. Блюзнірські заклики до бомбардувань Києва — ніби сакрального для «русского мира» місця – разом з Софією Київською — осердям християнізації Русі, як і мрії про танкові марші Хрещатиком — з не менш очевидними алюзіями на радянські і нацистські паради – унаочнили ментальне нутро «глибинного народу», порівнювати який із ордою означає принижувати орду.

Моральна вирва путінської Росії, її пекельна суть виявилися такими, що світова спільнота оніміла. Слова лідерів Заходу про те, що вони все ще вірять у російський народ, відтоді лунають радше протокольно. Зрозуміло, що такі “аванси” позбавлені сенсу — і не лише з огляду на вкрай непереконливий антивоєнний рух у РФ. Бо йдеться не лише про масову підтримку путінської агресії, а й про моральне виправдання путінізму. Йдеться про те, що росіяни масово перебувають у змінененому стані свідомості, і що у них відсутня емпатія. Ідеться про торжество антицивілізації ГУЛАГу та нав’язування вохрівських “понятий” в якості нового цивілізаційного порядку. В цій новій реальності «русского мира» цілі нації стираються за вказівкою рашистського фюрера, а непокірні народи без жодних вагань і докорів сумління перетворюють на ядерний попіл. При цьому «глибинний народ» задоволено мовчить, бо саме в цьому і полягає його воля.

Власне, ідеться про тотальну втрату людської подоби мільйонами мешканців РФ та ще кількома мільйонами її симпатиків, розкиданих по світу. Цілеспрямовано створений засобами пропаганди фантом “радянської батьківщини” зіграв злий жарт з Росією. Катаклізм, що триває нині, є нічим іншим, як прямим наслідком апаратної десталінізації у СРСР і, відповідно, не здійснених у РФ декомунізації, люстрації, осмислення тоталітарного минулого. Через це російське суспільство не пережило духовного катарсису, який дозволив би подолати ментальні наслідки тоталітаризму. Через відмову від осмислення власної історії, тоталітарне минуле, подібно до ракових метастаз, проросло в сучасність. Держава за допомогою маніпуляцій із масовою свідомістю перетворилася, за влучним висловом одного з публічних російських істориків, на “Третє відділення і КДБ, оснащене винаходами вільного Заходу”. Але якби ж тоталітаризм відродився у Росії лише інституційно! Але так не буває: тоталітарний режим і тоталітарне суспільство перебувають у нерозривному хворобливому зв’язку.

Аналіз глибинних трансформацій російської ментальності не залишає сумнівів, що притаманн їй нездорові фіксації, однією з яких є «українське питання», нікуди не подінуться. Власне, на “остаточне вирішення” останнього й спрямовані геноцидні практики, що їх сьогодні застосовує армія РФ на теренах України. Через культивування образу Ворога, який постає джерелом непереборного екзистенційного конфлікту, у росіян створюється когнітивний дисонанс — невідповідність картини того, що має бути, та картини того, що є. Тому про якийсь передбачуваний вихід з системної кризи, котра увійшла у гостру фазу 24 лютого 2022 року, наразі не йдеться — навіть за умови повного і одномоментного припинення вогню.

Імперська пиха складає підоснову повсякчасного відновлення тоталітаризму російською державою і російським суспільством, а також постійної готовності атакувати засади світового ладу, який вважається онтологічно ворожим. Це коло залишатиметься не розірваним доти, доки не відбудеться світового засудження комунобільшовизму та його спадкоємця — рашизму/путінізму; усвідомлення реальної, а не вигаданої чекістами історії РФ; скидання ментальних налаштувань російського народу; спокутування злочинів проти людяності, України та українців зокрема. В іншому випадку неподолане тоталітарне минуле неодмінно «проростатиме» в наступних поколіннях, перетворюючи росіян на істот, позбавлених базових людських ознак. Бо непокаране зло вічне і всеїдне.

Лариса Якубова

https://tyzhden.ua/World/254578

[krest0]

https://youtu.be/Bqiba-lmde8

[YuraUA]

[QUOTE=allexxx65;465058]Да тому, що ми вільні люди і сами вирішуємо якою мовою розмовляти, а нам вказують що треба робити, хоча самі нам кажуть:

Ніхто вам на вказує,пора вже мати повагу до краіни,в якій живеш,і тим більше до мови.
Дома можеш собі тарахкотіти расєйською,а хоч якою хочеш,якщо ше знаєш якусь мову.

[YuraUA]

".....Я, до речі, сама з Херсону. 1992 року, коли мій батько віддавав мене у дитячий садок, його питали: «В какую группу? В украинскую или в нормальную?»."
Молодець mukha22,також підняла таке питання.Ви лиш вдумайтесь у то питання:" «В какую группу? В украинскую или в нормальную?»."
то що виходить,украінці не нормальні?
Сотні років ті орки без культури і історіі корчили з себе велике цабе,буде вже.
А вам iron maiden,allexxx65 не має ніякого сенсу тут шось пробувати єрундою займатись,особливо iron maiden.
Тут адміністрація скоренько блокує таких "патріотів".
Ми переможемо.
Слава УКРАІНІ!!!

[YuraUA]

Сообщение от krest0

https://youtu.be/Bqiba-lmde8

[mukha22]

Як схід став надійним форпостом України



6 березня

Єлизавета Гончарова

Трохи більше як тиждень тому сталося те, чого точно не очікувала Росія. Усі бур’яни російської пропаганди, що дбайливо вирощувалися скабєєвими та соловйовими на Донбасі, зів’яли. Ці інформаційні будяки десятиріччями засмічували наші лани. З ними було важко боротися, бо їхня ідеологія добре лягала на підготовлений зросійщенням ґрунт. Але з першим пострілом російських військ по мирних містах України більшість мешканців нашого Сходу позбулася ілюзій. Тепер вже точно назавжди.

Насіння російської брехні було посіяно давно та далекоглядно, а з 2014 року його активно підживлювали усіма засобами гібридної війни, до якої були залучені і “запоребрикові” агітатори, і місцеві політикани, стурбовані “утисками російськомовних”. Як не дивно, ані злидні у зоні окупації, ані виснажливі обстріли прифронтових територій і навіть загибель цивільних з обох боків лінії фронту довгий час не могли розвіяти пропагандистський гіпноз. Багато місцевих вірили у “геноцид мешканців Донбасу”, у обстріли мирних міст українською армією та знущання “бандерівців”.

Але тепер залишатись у зоні світоглядного комфорту неможливо. Бо тепер східняки вжахнулися справжнім, а не вигаданим російською пропагандою обстрілам та руйнуванням. Ілюзії зруйнувалися разом із школами та лікарнями, розбомбленими армією РФ. Створена російською пропагандою картинка розсипалась. Бо Луганськ та Донецьк, які “українська карателі” буцімто нещадно обстрілювали вісім років поспіль, ще й зараз живуть у відносному побутовому комфорті, нехай і в окупації. А тепер всі побачили, як виглядають реальні звірства й військові злочини у виконанні росіян. Житлові квартали Чернігова, Харкова, Бородянки, Гостомеля, Бучі — все це живі свідчення того, чого варта “братня допомога” Путіна.

Виявилося, що проросійські сантименти мешканців шахтарських селищ чи степових станиць були лише фантомними болями за радянським минулим — і злістю через те, що воно скінчилося. Це був наслідок колективних травм, яких тутешнім українцям було завдано чи не більше, ніж усім іншим. Досвід масових репресій, організованого голоду, по-тюремному жорстокої індустріалізації переконував їх: виживеш, якщо зречешся своєї глибинної сутності, пам’яті предків, змішаєшся з натовпом, станеш, як усі. А російська пропаганда підсовувала зручний замінник цінностей — міфи про “братні народи”, велику російську культуру та єдність навколо “Великої Перемоги”.

Але тепер ми бачимо, що за силою свого спротиву наш східний форпост аж ніяк не слабший, ніж у решті регіонів. Бо навіть більшість прихильників “руського миру” (тепер вже колишніх), дивлячись на зруйновані артилерією та авіацією українські міста, розуміють, що так не рятують, так не звільняють, так не об’єднують — так тільки знищують. Й вони чітко усвідомлюють, що Росія розпочала війну проти всіх українців, незалежно від місця проживання, віри, мови чи політичних вподобань. І що нести втрати і перемагати ми тепер будемо всі разом.

За ці вісім років, протягом яких Росія намагалася у різний спосіб підкорити собі Україну, на східних теренах зміцнілі й паростки громадянського суспільства. Не помітити різницю вже неможливо — і нам є з чим порівнювати. В окупованій Горлівці вчителі та соціальні працівники, потрапивши у полон до ЗСУ, зізналися, що пішли прямо в окопи за наказом директора, бо боялися втратити роботу. Колись вони так само покірно йшли на мітинги з прапорами “Партії регіонів” чи їхали на антимайдан. У Росії замість багатотисячних мітингів проти війни з Україною утворилися багатотисячні черги в магазинах IKEA, котрі ось-ось зачиняться через санкції. Окупанти бомбардують та захоплюють наші телевежі, сподіваючись, що інформаційна атака через підключені російські канали одразу зломить спротив нашого народу. Бо саме так керують свідомістю росіян.

Це — вони. Натомість у вільних українських Сватовому та Старобільську сотні беззбройних місцевих мешканців дві доби не дають пройти російським танкам, тримаючи оборону з самими лише прапорами в руках. До лав територіальної оборони в кожному східному місті записалося так багато місцевих мешканців, що ті, хто не встиг, як у інших регіонах, самоорганізовуються у дружини. На захист своїх домівок поруч стають колишні політичні та ідеологічні супротивники. Сусіди, які роками ненавиділи один одного через різне ставлення до Майдану, тепер разом плетуть сітки чи готують “коктейлі Молотова”. Ті, хто ще тиждень тому не вірив, що Росія може напасти, бо ж “вона тільки рятує”, був змушений рятувати своїх дітей з-під обстрілів. “Донецькі” й “луганські” — переселенці першої хвилі — допомагають по всій країні евакуювати та забезпечувати тих, хто тепер змушений тікати зі свого дому, бо вже мають відповідний досвід. І навіть якщо по телебаченню нам покажуть якогось діяча, що закликатиме скласти зброю, в цей примітивний фейк не повірять навіть найзапекліші “ватники”. Бо це — ми. І невже зараз хтось знайде бодай одну ознаку, за якою українську Луганщину та Донеччину можна приєднати до Росії?

Але наш донецький степ не змінився. Він просто позбувся чужорідного і поверхового. Так, ціна очищення неймовірна висока. Але весна іде. І немає жодного сумніву, які саме паростки зійдуть на цій землі, коли ми переможемо.

https://tyzhden.ua/Society/254494

[mukha22]

[YuraUA]

[allexxx65]

Сообщение от YuraUA

Ніхто вам на вказує, пора вже мати повагу до краіни,в якій живеш,і тим більше до мови.

Як же ніхто не вказує, якщо як доказ була цитата: "розмовляйте ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ - бо будете визнані колоборантами"? Якщо я спілкуюсь з вами українською, то я маю, мабуть, повагу і до мови, і ло співрозмовника. А мені хотілось би, щоб крім "поваги до краіни, в якій живеш, і тим більше до мови" була б ще повага до людей, які в цій країні живуть, незалежно від їх мови, а залежно від їх справ.

Сообщение от YuraUA

Дома можеш собі тарахкотіти расєйською,а хоч якою хочеш, якщо ше знаєш якусь мову.

Дякую за дозвіл! А за ці слова вихованій людині, взагалі, було б соромно.

Сообщение от YuraUA

allexxx65 не має ніякого сенсу тут шось пробувати єрундою займатись.Тут адміністрація скоренько блокує таких "патріотів".

Ну якщо інших доводів немає, то будь ласка... Тільки чи піде вам це на користь. Доречи, сам ти старий чи хворий?, чому не на фронті, патріот ти наш?

[YuraUA]

Сообщение от allexxx65

Як же ніхто не вказує, якщо як доказ була цитата: "розмовляйте ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ - бо будете визнані колоборантами"? Якщо я спілкуюсь з вами українською, то я маю, мабуть, повагу і до мови, і ло співрозмовника. А мені хотілось би, щоб крім "поваги до краіни, в якій живеш, і тим більше до мови" була б ще повага до людей, які в цій країні живуть, незалежно від їх мови, а залежно від їх справ.


Дякую за дозвіл! А за ці слова вихованій людині, взагалі, було б соромно.


Ну якщо інших доводів немає, то будь ласка... Тільки чи піде вам це на користь. Доречи, сам ти старий чи хворий?, чому не на фронті, патріот ти наш?

От ти і показав своє лице,хоча,яке там лице,копія параноіка х...ла.
Зомбік ти,я патріот,але не твій,ше маєш надію,шо расєя папєдіт,як такі,як ти мріють,і так калякають.
А на тему хвороби,то ти сам хворий, ти і такі,як ти хворі,і хворі невиліковно.діазноз-Параноя.

[YuraUA]

Мерзкий русский мир — это мир терроризма, насилия, подлости и лжи:


https://cacao.fun/2022/03/26/merzkij...OhMrpHAGWK1ePc

[YuraUA]

Трохи гумору:

[YuraUA]

[YuraUA]

[YuraUA]

[mukha22]

Міністерство культури та інформаційної політики розширило санкційний список пропутінських діячів

Міністерство культури та інформаційної політики підготувало новий список із 47 одіозних пропутінських діячів, які публічно заявили про підтримку військових злочинів путіна в Україні. Проти них введуть санкції. Кабінет Міністрів України підтримав пропозицію МКІП. Далі – погодження за РНБО та Президентом.

«Санкційні списки будемо розширювати і надалі. Покарані будуть всі без виключення посібники кривавого путінського режиму. Як кажуть у нас в Україні, «русская воєнная пєсня, пливі вслєд за русскім корабльом». Працюємо», - зазначив Олександр Ткаченко, Міністр культури та інформаційної політики.

Наведемо прізвища найбільш «відомих»:

Співаки та музиканти:

Микола Басков;
Дмитро Білан;
Поліна Гагаріна;
Олег Газманов;
Денис Вайнштейн, він же Джиган;
Лариса Доліна;
Сергій Жуков;
Григорій Лепс;
Ніколай Расторгуєв;
Тимур Юнусов, він же Тіматі.
Актори та режисери:

Дмитро Харатьян;
Яна Поплавська;
Дмитро Пєвцов;
Микита Михалков;
Володимир Машков;
Марат Башаров.

Політики, пропагандисти та посібники Кремля:

Аскер-заде Наіля Вагіф кизи, журналіст, телеведуча, телеканал «Росія-1»;
Бабаян Роман Георгійович, телеведучий, депутат Московської міської думи VII скликання;
Гудошніков Олексій Валерійович, телеведучий, канал «Звезда»;
Дугін Олександр Гелійович, політик, науковець, пропагандист;
Колеров Модест Олексійович, головний редактор інформаційного агентства REGNUM.
Також санкції вводяться проти двох юридичних осіб:

власників супутникового телеканалу «Союз», що транслюється на супутниках «Eutelsat W-4» і «Ямал-201». Офіційно вони називаються некомерційна організація «Місцева православна релігійна організація свято-симіонівське архієрейське подвір’я м. Єкатеринбург Свердловської області Єкатеринбурзької єпархії російської православної церкви (московський патріархат)»;
ТОВ «8 канал».

МКІП і надалі розширюватиме санкційні списки.